Мандруючи не дуже-то просторими просторами Європи, на перший погляд здається, що вся вона, якась стандартно уніфікована. Однакові дороги, схожі готелі, кафе і ресторани, навіть історичні пам’ятки, і ті, багато в чому схожі одна на іншу. Це якщо дивитися масштабно, не вдивляючись в деталі. Але чим ближче знайомишся з тієї чи іншої «молекулою» європейського життя, тим яскравіше стає картина. Як диявол ховається в дрібницях, так і загадкова унікальність того, що ми називаємо європейськими цінностями, таїться в дрібних і на перший погляд непомітних, а часто парадоксальних деталях. На деяких з них хотілося б зупинитися.
  Заради нащадків
  Пам’яток середньовіччя, у всій Європі, хоч греблю гати. Люди будували з каменю і на століття, не економлячи ні кошти, ні час. То там, то там від екскурсоводів, раз у раз чуєш: «Цей замок будувався протягом двохсот, трьохсот років ...» Якось цю інформацію, важко відразу зрозуміти і застосувати до себе, але коли починаєш її перетравлювати, то починає доходити, що ті, хто ці будівництва починав, чудово розуміли, що побачити все в закінченому вигляді, вони не зможуть. Люди, затівали проекти всього свого життя, не розраховуючи побачити результат. Їх нащадкам доводилось впрягатися в справу, яку вони не тільки фізично не могли закінчити, але навіть і не починали. Бути просто проміжною ланкою, між задумом і втіленням. Але з іншого боку, потрібно визнати, що те, що будували триста років, стоїть вже, де п’ятсот, де сімсот, і ще кілька тисяч років простоїть, не напружуючись, незважаючи на урагани, землетруси та інші напасті.
  Зі своєї «православної дзвіниці» можна довго міркувати про те, що і як, в Європі «не так». Але в даному питанні, слід визнати, ось це, нам точно не дано, прожити життя, вимірюючи її тим, наповнюючи її тим, що буде після тебе. Хоч убий, крім Софії Київської, не можу пригадати жодної будови, яка прослужила вірою і правдою людям, стільки століть. Ви скажете, ну Софія Київська є ж. Є то є, але в Європі, це правило, а у нас – виняток.
  Застиглий час
  Звичка будувати на століття, породила ще одне явище, яке у нас на просторах не зустрінеш. Міста, застиглі на певному етапі, в своєму розвитку. Які не померлі, не зруйновані, не занесеніі піском, а зупинилися в розвитку, і сьогодні представляють собою, живі пам’ятники давніх епох.
Самий унікальний випадок, це місто Бесалу в Іспанії. Він перестав розвиватися, уявіть собі, на рубежі першого і другого тисячоліть. Тисячу років тому. І тисячу років, в ньому жили люди, практично не змінюючи його вигляд. Промислова революція, так взагалі, обійшла його десятою дорогою, а все тому, що колись він був центром торгівлі, лежав на перетині караванних доріг, але з часом маршрути торгових шляхів змінилися. А місто, так і залишився. І дожило, своїм неквапливим життям, до наших днів, коли його унікальність, виявилася затребуваною. Тепер його вже зберігають, як предмет антикваріату, щоб було, що показати, захопленим туристам.
  Приблизно та ж історія, тільки в куди більш пізні часи, трапилася з одним з найкрасивіших європейських міст, бельгійським Брюгге. Він теж був торговим центром і великим портом у Фландрії. У період завоювання Фландрії голландської короною, порт Брюгге, як такої, перестав існувати. У Голландії і своїх портів вистачало, розвивати сусідські, не мало сенсу. І добре відбудоване, середньовічне багате місто Брюгге, втратило, що називається, свою інвестиційну привабливість.
  І ось тут, починається найцікавіше. Промисловий розвиток XVIII-XIX століть, не залишив на вигляді Брюгге практично ніяких слідів. Воно так і залишився містом кінця XVII століття, без диявольських заводів. Як воно пережило ці два століття, коли прогрес семимильними кроками насаджував на поверхні Землі промислових монстрів, я не знаю. Але якось пережив, не помер провінційної смертю від туги і безнадії, і зараз вдає із себе незіпсований часом пам’ятник середньовічної архітектури.
  Всі ті жахливі заводи, давно повмирали, або виїхали «на заробітки» в Китай та Індію. А Брюгге живий і розквітає, вже по-новому, як визнаний туристичний центр. Ні, ті ж Амстердам і Роттердам, теж живі, і не бідкують по сусідству, але дивовижною атмосферою середньовічного Брюгге, похвалитися не можуть. Ось такий от європейський парадокс.
  Ну, і хто тут переможець?
  Хто-небудь скаже навскидку, хто керував Швейцарією в період Другої світової війни? Зараз розповім, до чого я це веду. Поки більшість держав на континенті, вели жорстоку війну між собою, Швейцарія, перебуваючи в самому центрі Європи, правдами і неправдами, примудрялася зберігати нейтралітет. Повз пролітали снаряди і літаки, практично поруч бомбилися цілі міста, а Швейцарія населена, між іншим, німцями, французами та італійцями, які потрапили в цю м’ясорубку, по саме не хочу, залишалася осторонь. Мало того, практично всі учасники цієї бойні, за винятком Радянського Союзу, всі зароблені на війні гроші, намагалися зберігати в швейцарських банках. В результаті, всі європейські країни з війни, вийшли з величезними збитками, і тільки Швейцарія, з прибутком. Чималим прибутком. Здавалося б, людину, яка в настільки важкий час зуміла зберегти свою країну в цілості й схоронності, жителі планети, повинні пам’ятати поряд з Черчиллем, Рузвельтом, Сталіним, Гітлером і Муссоліні. А пам’ятники, їй повинні стояти по всій Швейцарії.
  Але немає, ні пам’ятників, ні вдячності нащадків, ні фільмів з Алленом Делоном у головній ролі. Як? Запитаєте ви. Як таке могло статися? Хто цей невідомий герой, несправедливо забутий невдячними нащадками? А немає! Точніше є, але це відразу шість чоловік, кожен з яких, самостійно не зіграв жодної істотної ролі. Тому що в Швейцарії, президент обирається щорічно і грає, скоріше, церемоніальну роль. Я звичайно, якщо вже поставив собі за мету, перерахую вам їх імена: Філіп Еттер, Марсель Пилі-Гола, Ернст Веттер, Енріко Челіо, Вальтер Штампфлі, Едуард фон Штейгер. Але навряд чи, вони хоч що-небудь скажуть, навіть дуже ерудованому читачеві.
  Ось так ось, країни, ведені великими політиками і полководцями, кидали в топку війни, мільйони життів, а маленька Швейцарія, керована, втраченими в пилу історії, чиновниками, за великим рахунком, стала переможцем тієї війни. Тому що, прапор над Рейхстагом, це, звичайно, дуже красиво виглядає, але в суто житейському плані, його на хліб не намажеш, в кишеню не покладеш, і до справи не підшиєш ... Принаймні, я так вважаю.
  Взагалі, подорожі по Європі, на багато, здавалося б, простих і зрозумілих речей, змушують дивитися трохи під іншим кутом. Особливо, це стосується цінності військових перемог. Міста і фортеці, котрі здійснювали запеклий опір ворогу, як правило, були зруйновані і розграбовані. А ті, хто здавався без бою, в більшості своїй, зберегли свою красу і багатство. Яскравий тому приклад – Прага.
  І таких парадоксальних прикладів, які не вплітаються, в створену нами «картину світу», досить багато. Європейські цінності, про які так багато говориться, особисто для мене уособлюються в двох простих поняттях, взаємній повазі і власній гідності. Все інше, їх похідні ...

Більше цікавих історій ви можете прочитати на моєму блозі.