У новому романі киянина Миколи Хомича вільно буде спостерегти чимало алюзій на класичні форми зав’язки тієї чи іншої пригодницької історії. Справді, масштабність, варіативність та безпрецедентний, здавалося б, ліризм затії автора роману «Простір Х, або Територія брехні» щодо ревізії, реанімації, ба навіть новітнього форматування історії давніх часів був би неможливий без звичних форм оповіді. Адже довіряють, як знати, перевіреним ходам і переходам у літературних блуканнях модерністськими теренами.

Наразі своєрідний модернізм з ностальгійним відтінком і рахманним ароматом класики вчувається вже на самому початку роману, коли герой, наче у «Польотах уві сні та наяву» Романа Балаяна знову ширяє потаймиру в своїх фантазіях. «Знову до мами літав?» – питалися у цьому радянському кіно-бестселері, з якого, по суті, списаний нинішній хіт російського кінопрокату «Географ глобус пропив». «– Олег, ти скоро? – так само на початку оповіді кличе телефоном дружина героя «Простору Х». – Так! Я на Хмельницького. – Ти знову там? – Так. – Олег! Ну скільки можна?». До речі, актора, який зіграв теперішнього географа у тодішніх «Польотах…» теж звали Олег. Так само несподівано, але цілком доречно щодо традиції «київського роману» зав’язується дійство в оповіді Хомича під час розмови з незнайомцем. Пригадуєте «Майстра і Маргариту» Булгакова? «Ніколи не розмовляйте з незнайомцями», – закликав нас автор, але його богоборчого творива не було б у списках захалявної літератури усіх дисидентських часів і народів, якби герої роману не зачепили увагою чергового прибульця до вітчизняного колгоспу історії.

Те саме у випадку з романом Хомича. Дві подружні пари за столиком у спортивному барі під час Чемпіонату світу з футболу (о, але ж автор сих рядків саме тоді так само був неподалік, дивлячись по телевізору те саме ганебне дійство, але чомусь у «знайомому» кабінеті – не лікаря, ні, а всього лише директора Інституту літератури) – ага, так от, дві подружні пари на свою інтелігентську біду заговорюють з іноземним прибульцем. Звісно, зайшлий до Києва варяг виявився шляхетним нащадком власників-господарів усіх найближчих спортивних барів з телевізорами і директорами інститутів. Так-так, і сестра їхня Либідь. Тобто і рак зі щукою, і згадані подружні пари киян-авантюристів посунули після цього Європою в цю захоплюючу історію дослідження власної родословної.

І що ж виявилося? Чесно кажучи, виявилося і з’ясувалося чимало. Наче у пріснопам’ятній «Мішені» Зельдович за сценарієм Володимира Сорокіна, якщо вже мова зайшла за кіно. Жити після таких реанімаційних заходів виявляється дуже важко, впору спитися на тій самій Хмельницькій, звідки починає свою «пивну» подорож історією століть герой роману. Справді, протягом українсько-шведських досліджень виринають малоприємні деталі історичної мозаїки. Наприклад, мало хто пригадує, як запевняє автор, що «Мудрим» князя Ярослава ніхто ніколи не називав. За життя звався він «Кульгавим», «Скупим» і навіть «Хитрим», але ніколи «Мудрим». І що лише у ХІХ столітті він отримав сей додаток до свого йменнячка, а вже за нашого часу його іменем назвали найвищу нагороду України, присуджуючи орден Ярослава Мудрого її найкращим синам. Призабувши, мабуть, те, що сей кульгавий скупар, кажуть, вбив своїх братів Бориса і Гліба, а провину звалив на Святополка. Таких «одкровень» у романі Хомича чимало, чого варто хоча б знайдене на городі якогось єгиптянина «Євангеліє від Марини Магдалини», з якого лунає таке: «Петро сказав Йому: «Якщо вже Ти роз’яснив нам суть речей, то скажи нам ще про таке: Що є гріх світу?» Спаситель сказав: «Немає гріха, але ви ті, хто робить гріх, коли ви робите якісь речі, подібні до природи розпусти, яку називають гріхом».

Але навіть не це, «гріховне», вирізняє роман Хомича серед сонму нинішніх історичних писань, присвячених історії чи то давніх, а чи новітніх часів. З-поміж книжок з передбачуваною фабулою і сюжетом, вплетеному в офіційну канву «староруської», «повстанської» чи «незалежної» історії, за якою крояться преміальні романи сучасних письмаків, «Простір Х» цікавий насамперед незашореним поглядом на ті речі, які, перефразовуючи Спасителя з вищезгаданого Євангелія, гріх читати у канонічному вигляді.

Отже, перед нами доволі продуманий, сконструйований і організований текст. Так само, як у випадку з вищезгаданим «Майстром і Маргаритою» розлогі «стародавні» розділи перемежаються карколомними «сучасними», будучи присвячені подіям у тому чи іншому часі та просторі. І вся ця вибаглива машинерія врешті-решт витягує нас з прямолінійних, із закругленими кутами і загладженими питаннями манівців офіційної історії на битий шлях європейської, якщо вже так хочеться, історіографії. Ані зазвичай «альтернативні» Умберто Еко з Деном Брауном чи зовсім вже «міфологічний» Милорад Павич чомусь не надихнули автора «Простору Х» на продовження безплідної традиції відроджувати історію, надаючи їй фантасмагоричних рис, плутаючи детективні жанри з апофатичними і збиваючи з пантелику й без того політкоректного аж до манкурства читача.